Середа, 19 лютого

Він рідко дає інтерв’ю, а у творчості завжди віддає перевагу тексту. Він не вважає за українських тих музикантів, що гастролюють у Росії, і переконаний: війна з Росією тривала завжди. Про творчість, батька, національну ідею, роль діаспори та життєві цінності – зі слів музиканта Тараса Чубая в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про рішення стати музикантом

Знаєте, як діти вирішують, – діти твердо не вирішують. Сьогодні їм хочеться бути космонавтом, завтра комбайнером, а потім музикантом, наприклад.

Мене мама просто поставила в таку ситуацію. Вона мені сказала: «На чому ти хочеш грати: на скрипці чи на фортепіано?» Мені було шість років, і я вже вмів грати на губній гармоніці – дід навчив мене декількох народних пісень, і я вирішив: ну, на губній гармоніці вмію грати, на фортепіано я вже теж щось бамкав, отож подумав, що я вже це також вмію грати, тож треба на скрипці... Тоді мене віддали на скрипку. То виявилася тяжка кривава праця.

Спочатку мені не дуже хотілося бути музикантом, але поступово я звик. Справді відчув себе людиною, яка музикує, вже, напевно, у старшому віці, воно почало ставатися з більшим усвідомленням. Бо все-таки школа, як не крути, – то трохи муштра, трохи дитині відбивають охоту до цього.

Тарас Чубай: «Наша національна ідея – не тільки знищити ворога, але й вичавити із себе совок»

Фото: Дмитро Ларін / Українська правда

Про батька

Він був для мене другом. Оскільки йому, переслідуваному, важко було знайти роботу із його «вовчим» паспортом, він мав багато вільного часу. І ми цей час проводили разом.

Він мене вчив стріляти з лука, ми ходили до лісу… Це все залишилося назавжди і було важливим для маленького хлопця, яким тоді був.

Коли батька не стало, мені дуже його бракувало. У нашій з ним дружбі була чоловіча солідарність – ми майже завжди були разом…

Він бачив моє зацікавлення музикою, що я тягну з його фонотеки саме щось цікаве і сам ставлю на програвач, і вмикаю, і завжди батька шарпав за рукав, щоб він мені якусь гітару нарешті купив.

Цю гітару, про яку я мріяв, я купив, заробивши гроші на батьковій поезії, тобто співаючи її. Так що можна сказати, що батько мені купив гітару. Причому одна з перших таких гітар електричних – це була саме та, яку я просив, щоб він мені купив. Я її побачив на одній із репетицій однієї з груп, я на неї пальцем показав і кажу:«Хочу саме цю». І батько сказав:«Добре, я тобі її куплю». І якось там воно зам’ялося потім, і через багато років до мене цей інструмент таки потрапив.

Узагалі не переживаю, що в шкільній програмі немає творів Грицька Чубая. Держава наша лишень тепер стає на ноги, освітні програми ще недосконалі. Але все поступово налагодиться. 

В якийсь момент життя мені довелося трохи взяти на себе роль «державного культпросвітника». Творів Грицька Чубая немає в шкільній програмі, але багато учнів та студентів на моїх концертах підспівують, коли я виконую композиції на його вірші. 

Те, що моя творчість тісно пов’язана з творчістю батька, – найважливіше з того, що мені вдалося зробити.

Про головні життєві цінності

Розуміти, що ти не один на цій землі і ти не пуп землі.

Для мене найбільша проблема – це моя гординя. У мене професія ще така, що складно… У цій професії є елементи, коли ти мусиш цю гординю виявляти. Мені це, зрештою, ніколи не було симпатично, але деколи, коли захоплювався, відчував, що перебрав міру.

Я досить рано вийшов на сцену – у 17 років, і мені відразу знесло голову, тобто в мене були періоди манії величі, я зверхньо ставився до людей, але це було ніби частиною моєї роботи. Це таке невелике оправдання. Зараз я відчуваю, що це мені заважає.

Я постійно відчуваю, що неправильно поводився і тепер час від часу неправильно поводжуся. Для мене це зараз головна проблема.

Про мету в музиці та житті

Неможливо окреслити це однозначно. Я думаю собі так, що мета – це гарно прожити життя і допомогти при цьому гарно прожити життя людям, які тебе оточують. Це – головна мета.

Гарно прожити – в сенсі нікому не нашкодити, прожити за певними християнськими нормами. А якоїсь помпезної й пафосної мети «навіщо писати пісні» – її немає.

Тарас Чубай: «Наша національна ідея – не тільки знищити ворога, але й вичавити із себе совок»

Про роль тексту у піснях

Уся моя творчість на межі літератури і музики. Відповідно, тексти важливі. Насамперед я сприймаю текст, а потім поміж рядків чи під враженням від нього з’являється музика. Цей жанр – співана поезія. Використовувати можна рок-музику, класику, фольк, джаз тощо. Це лише засоби. Надважливою є подача тексту.

Від Боба Ділана і Джима Моррісона я відрізняюся тим, що переважно не свої тексти співаю, а подаю інтерпретацію літературних творів як композитор. У цьому є певна програмність і мій, інший підхід. Трохи як у класичних композиторів, які працюють із літературою, використовують лібрето чи поезію, прозу. Моя музика має вдосталь рокових рис, але не тільки.

Коли лишень з’явився гурт «Плач Єремії», більшість композицій були на вірші мого батька Григорія Чубая. Другим за кількістю написаних творів автором був Віктор Неборак, а тоді вже Юрко Андрухович.

Як я до цього прийшов? Просто. Хотів популяризувати поезію батька. У певний момент зрозумів, що проспівана поезія значно краще сприймається слухачем, ніж просто продекламована. Надалі я почав також працювати над творами інших авторів.

Із Віктором Небораком узагалі було класно. На початку я не був із ним знайомий, проте бував на поетичних вечорах, де звучала його поезія. Він так класно декламував свої вірші, що я легко їх запам’ятовував. Коли повертався додому, деякі тексти лягали на музику. Вони мені давали пульсацію, ритм, а далі все йшло зовсім легко. Це от одразу про мою взаємодію з поезією і про те, як це працює щодо популяризації.

Тарас Чубай: «Наша національна ідея – не тільки знищити ворога, але й вичавити із себе совок»

Фото: Дмитро Ларін / Українська правда

Про мову та музику

Я думаю, що треба навчити людей доброї української мови. Це в нас усе питання освіти. До цього вертається. Тобто спочатку ми мусимо виховати покоління людей, які відчувають і розуміють мову. Тоді вони зможуть створювати хороший продукт цією мовою.

Зараз дуже збільшилася кількість україномовного продукту. Але ця недолуга мова – вона пласка, чути, що людина в житті не спілкується мовою, а пише нею пісні. Що ж то будуть за пісні? Вони будуть пластикові, ні туди ні сюди. Працювати треба над собою.

Працювати, не боятися помилок, робити й робити. І «апетит приходить під час їжі». Все це треба робити й робити, тоді ти намацаєш, відчуєш своє, де воно є, і воно тобі покаже шлях.

Про пісню «Вона»

Пісню «Вона» написав Кость Москалець, якому болісно чути, коли його вірші приписують мені. Хоча от Віктор Неборак говорить, що коли чує свої вірші в моєму виконанні, йому здається, що це я написав.

Думаю, так і треба співати. Бо коли ти пропускаєш чужий текст крізь себе, то так чи інакше його привласнюєш.

Коли Москалець почав писати пісні, вони виходили стилізаціями під народні. А я хотів підштовхнути його у роковий бік, давав слухати йому касети зі своєї фонотеки. І це таки відбулося. Однієї ночі на межі 89-90 років Кость написав три пісні. Серед них була «Вона». 

Спочатку пісня мені не сподобалася. Здалося, що таких баладних шмарклів у репертуарі «ПЄ» і без того вистачає. Тому «Вона» почали співати інші музиканти. Одна інтерпретація виходила гірша за іншу.

Я не витримав і все ж заспівав пісню так, як хотів. Зрештою, вона увійшла в альбом «Най буде все, як є» (1995).

Про нове покоління музикантів та нову музику

У музиці мені подобаються справжні речі. Я поважаю музикантів, які зробили себе самі.

У новій українській музиці є автентичні явища – наприклад, «Один в каное». Або симпатичні театралізовані гурти – «ДахаБраха», Dakh Daughters. Хоча це теж певною мірою продюсерські проєкти, бо якби Влад Троїцький не дав би їм копняка, нічого б не було.

Про українську діаспору

Мені здається, що роль діаспори важко переоцінити, бо завдяки українцям з-за кордону було збережено ту справжню Україну, як я її собі уявляю. Збережено, щоб повернути її нам. Було врятовано різноманітні культурні інституції, пресу, літературу та ще багато чого.

Завдяки тому що частина українців вчасно емігрувала (йдеться про тих, хто виїхав перед і під час Другої світової війни). Якби вони не виїхали цілими інституціями, наприклад, видавництвами, то просто не збереглися б.

Українська діаспора на Заході – одна з найорганізованіших у світі. Має свої школи, газети, радіостанції, своїх лобістів у західних урядах. Великою мірою завдяки такій діаспорі в нас є Україна сьогодні. Нехай певні погляди тут і там на якісь питання різняться, проте разом ця велика кількість бачень утворює одне ціле, щось цікаве, чим ми є.

Тарас Чубай: «Наша національна ідея – не тільки знищити ворога, але й вичавити із себе совок»

Фото: Олександр Баннов

Про гастролі українських виконавців у Росії

Я не вважаю цих музикантів українськими. Намагаюся їх просто не помічати. Ці поїздки та результати нинішніх виборів в Україні – одного поля ягоди. Але історичний процес все одно рухається в проукраїнському напрямку.

Без сумніву, відкат буде, він вже йде. Те, що відбулося зараз в Україні, – російська спецоперація, яка пройшла напрочуд вдало.

Нас знову чекають утиски української мови, імовірне скасування радіоквот, повернення російських артистів.

Але все це відбуватиметься на іншому фоні. Бо після Революції гідності українці змінилися, хапнули іншого повітря. Ми зараз – наче кошенята, яких мокають обличчям у купку, аби відчули, що так робити більше не можна.

Про війну та національну ідею

Треба сказати, що війна в нас почалася не кілька років тому, а тривала завжди. Багато людей збагнули це, коли полетіли ракети й розірвалися снаряди. Тоді до них дійшло, що в нас таки війна. А іншого стану з північним сусідом ніколи й не було.

Сьогодні цей стан нарешті відчули всі. Кожна людина, яка пов’язує себе з Україною, завжди вела ту війну. І, власне, саме нам доведеться довести цю справу до перемоги. Сьогодні це наша національна ідея.

Мова не тільки про фактичне знищення ворога, що підступно напав. Річ також у вичавлюванні із себе того совка, і робити це доведеться не по краплі, а цілими відрами.

Тому мова ще й про роботу над собою. Це велика борня, і важко сказати, що буде тоді, коли вона закінчиться. Цінний теперішній момент, бо війна нас розбудила, у свій жорстокий спосіб пояснила, ким ми є і в чому полягає наше завдання.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

3 комментария

  1. только так on

    Страна будет прозябать в нищете, правовом беспределе и прочих бедах, пока национальной идеей не станет полное искоренение организованной преступности (не говоря уже о том, что бандиты не должны быть во власти и не должны быть властью). Прежде всего надо как можно быстрее вычистить власть от уголовников и расставить на все руководящие посты честных людей. Затем организовать и провести масштабное расследование, кто занимался разграблением страны, начиная с 1991 года. Вернуть в бюджет все деньги, выведенные из страны в офшоры. Выплатить в виде компенсаций гражданам (родственникам, наследникам) суммы, украденные уголовниками. Наказать всех виновных в разграблении страны, невзирая на должности, титулы, состояния; конфисковать всё их имущество. Далее организовать совместную разработку новой Конституции и оптимальной системы организации общества, привлечь к этой разработке лучших учёных. Перевести страну на новую систему управления.

  2. Если этому миру и нужна какая-то «революция», то прежде всего — антикриминальная, в ходе которой власть должны получить наиболее достойные во всех отношениях люди — честные, моральные, интеллигентные. Порядочным людям пора объединяться против современных неандертальцев, навязывающих вместо законов свои уголовные «понятия». Объединяться, невзирая на границы между странами. Эволюция должна пойти дальше, чтобы новые кроманьонцы вытеснили уголовников — этих современных неандертальцев. И только после этого на Земле наступит действительно новый порядок. Появится мир, согласие и условия для продолжения развития цивилизации.

Залишити коментар