П'ятниця, 25 вересня

Ковчег

Він отримав Шевченківську премію, віддав борги і купив хату на хуторі. Там і жив. Поет, алкоголік, геній. Сусідів – на пальцях однієї руки порахувати. Говорив з котом, якого підібрав на дорозі, говорив з ним – бо зі всіма людьми на хуторі давно посварився. Ходив околицею і бурчав щось собі під ніс. Інколи, десь раз на півроку, до нього приїздили гості. Чорні автівки, солідні жінки та чоловіки. Хата і подвір’я оживали. А потім знову вмирали. Надовго.

Зовнішньо Павло нічим особливо не відрізнявся. Шапка, жупан, валянки восени та взимку, джинси і кофта весною та влітку. Здавалося, він міг зіллятися з усім навколишнім, був хамелеоном, міг стати мохом або очеретом, стати деревом, звіром, псом. Будь-ким. Будь-чим. Але він залишався геніальним поетом, що утік від хаосу цього світу й опустився на саме дно. І це дно йому подобалось. Він вдивлявся в нього, наче у дзеркало. Зморшки ставали глибшими, білки очей жовтішими, волосся сивіло, біліло, вмирало, як і сам Павло. Він божеволів і записував своє божевілля в учнівські зошити, клітинка в клітинку, рядок за рядком. І стоси цих зошитів лежали в шухляді старого стола та в ящику під ним. Інколи, коли були в нього гості, він читав їх у голос, читав із надривом, з довгими паузами, а потім співав акапельно поему без назви.

Ми приїхали до нього поночі. Автівка з трьома людьми: його друг Петро за кермом, я і звукорежисер Матвій.

Назвемо кіно «Ковчег», говорив Петро. Йому 50, і він директор обласної ТРК. Фільмуйте через лобове скло, а я піду.

Дверцята гупнули, і Петро пішов, наче апостол, через світло фар у темряву. Через мить повернувся.

Є! сказав він і махнув нам виходити, а сам пішов діставати з багажника вино і хліб. 

Так буває, казав він, потрібно змінити дистанцію. Вино допоможе. А ти, вже до мене, знімай усе, довгими кусками по п’ять і більше хвилин. Спостерігай. Чекай. Лови момент. Це буде портрет генія.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому Петро називав його саме так. Не міг, а може, не хотів. Не знаю. Він узяв торбу, гупнув, закриваючи багажний відсік.

Ми пішли.

Веранда була брудна, як і все навколо.

Проходьте! Не роззувайтесь! почувся голос господаря дому з іншої кімнати.

Павло сидів на ліжку. Кіт муркотів на колінах.

Кіно… про мене? Хто ж його буде дивитись? він сміявся у пишні вуса, що висіли копицями над верхньою губою. Сідайте!

Ми сіли. Петро налив. Розмова не клеїлась. Павло говорив все про мишей, що дошкуляють йому щоночі, куниць, які, наче нечисть, граються на горищі. Він сидів, жував сало з хлібом. Їв цибулю. Усе про смерть говорив він: відчуваю, казав, як дихає вона мені у спину. Озираюсь, каже, а нікого немає. Розумієш, каже, таке відчуваєш усім тілом. І холод проникає у тіло, до дрижаків у ногах і пальцях рук, у саме серце. Розумієш, Петре, немає слів. Вони більше не приходять. Голоси в голові договорили. Лишилось трохи піску в пісковому годиннику, і він скоро увесь висиплеться.

Я тримаю камеру, намагаюся спіймати «час». Павло мовчить, а потім дивиться прямо в кадр і враження таке, що крізь водошукач його пильний і втомлений водночас погляд зазирає мені у душу.
Ще кілька днів, каже, і все. Дякую тобі, Петре, що ти приїхав. А потім він застиг, дивлячись у якусь точку на стелі. Не кліпав, не рухався, не дихав.

Валерій Пузік

Залишити коментар