Понеділок, 1 червня

Приїхавши до Києва, він не знав, хто такий Фелліні та нічого не чув про Кубрика. Він переконаний: для того щоб бути режисером, жодних талантів не потрібно, а його стрічка «Мої думки тихі» встановила нову планку в світі українського кіно. Про шлях до режисури, спекуляцію в кіно, мовчання акторів і байдужість глядачів – зі слів самого Антоніо Лукіча у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про рішення стати режисером, футбол та піцерію «Фелліні»

У школі я не сильно проявляв себе у творчості, але змалку були лідерські задатки збирати навколо людей. І це, можливо, послугувало тому, що обрав саме цей напрямок. 

Одного разу мама мені сказала: «Ти пишеш детективи й організовуєш футбол. Тобто вмієш придумати і зібрати. Тож іди на режисуру». Я приїхав до Києва і вступив до «Кулька». У цьому універі було дороге навчання, та й у гуртожитку жило по вісім чоловік у кімнаті. Тож через рік я перейшов у Карпенка-Карого, де було по чотири людини в кімнаті й навчання коштувало дешевше.

З часом я зрозумів, що режисура – це спроба зібрати людей, які талановитіші за тебе, і разом попрацювати над твоєю ідеєю. Так і вийшло. А оскільки Київ я вважаю містом можливостей, то відразу поїхав туди.

Коли я приїхав до Києва, то не знав навіть, хто такі Федеріко Фелліні та Майкл Бей – їхні імена я вперше почув, стоячи в черзі на подачу документів. До того думав, що «Фелліні» – це назва ужгородської піцерії. Але за рік сильно надолужив і знав уже набагато більше – від Стенлі Кубрика до Вітторіо Де Сіки.

Надолужанню насправді сильно сприяв контракт – хотілося відпрацювати кожну гривню, яку за мою освіту сплатила мама, тому вчився на «відмінно».

Щоби бути режисером, таланту ніякого не потрібно. Тому, мабуть, я й пішов вчитися на режисера. Треба мати добру пам’ять, організаційні здібності, і вже можна навколо себе зібрати людей.

Про стрічку «Мої думки тихі»

Один мій друг, звукорежисер, розповів історію, як вони з батьком подорожували Черкащиною, записуючи голоси тварин. Мали таке незвичне замовлення. Я зрозумів, що це гарна основа для сценарію, але комедійних ситуацій із тваринами буде замало. 

Деякі сцени, наприклад, із папужкою, зі свинкою, з козлами – вони були записані просто за розповідями Діми, який подорожував і провокував тваринок.

Почав розробляти драматичну складову. У мене дефіцитне спілкування з батьками, тому я придумав такий привід, щоб мої герої побули трошки часу разом, провокуючи корівок на звуки, поговорили про сенс життя.

Антоніо Лукіч: «Треба знімати фільми про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на “Хрещеного батька”»

Кадр із фільму «Мої думки тихі»

Було багато варіантів назви, бо ми намагалися створити багатошаровий фільм, і самі заплуталися, яка з ліній має бути там головною. А потім зрозуміли, що лінія взаємовідносин матері й сина, які не можуть порозумітись, і саме їхні невимовлені слова – основа нашого сюжету.

«Мої думки тихі» – це про оці невимовлені слова. Ми не завжди можемо підібрати слова до людей, яких ми любимо, і говоримо про всякі нісенітниці. А про головне ми мовчимо.

Цей фільм перевиконав усі мої амбіції щодо реалізації. Ми зібрали на фестивалі майже всі можливі нагороди до цього кіно, мали прем’єру в Карлових Варах, отримали там спеціальний приз журі. Потім в Одесі – приз кінокритики за найкращу акторську роботу, приз глядацьких симпатій, отримали диплом у Мінську. Тобто догодили всім. 

Про режисуру та спекулятивне кіно

Для мене режисура – це спостережливість і любов до людей, перепрошую за пафос. Необов’язково це мають бути милі комфортні фільми, але я хочу бачити, що режисер заодно з героями, що він, умовно кажучи, один із них. Що він страждає разом з ними, радіє разом з ними. Пасивне споглядання – ні. Активне співпереживання – так.

Це вже його вибір – показувати героїв зсередини ситуації камерою, що стрибає, чи ззовні, відсторонено, але я зрозумію, незалежно від способу зйомки, що режисер «з одного села» з тими людьми, про яких він розповідає.

Є режисери, які спускаються в низи, видобувають там тему і повертаються до великих фестивалів і добрих грошей. Не відчуваю з ними жодного зв’язку. Бачу, як вони видобувають теми, констатують факти й події, а потім повертаються до свого комфортного Льєжа.

Я люблю і поважаю, коли в режисера те, що він розповідає, органічне тому, що він за людина. Є дуже оптимістичні режисери, усміхаються, хайпують, насолоджуються життям, а в їхніх фільмах гинуть люди, тварини, плачуть діти… Це спекулянти й не більше. Якщо я це відчуваю, мені гидко. 

Мені страшенно не подобаються спекулятивні фільми, коли режисер іде у щось надзвичайно складне та непережите – задля виправдання фестивальних очікувань чи ще чогось. Це коли режисер не співпереживає своїм героям, є для них чужим. Я би таких картин точно не знімав.

Про головні фільми в своєму житті

Насамперед, це фільми братів Коенів, кожен із яких я переглянув по кілька разів. Але мій найулюбленіший фільм – «Останній кіносеанс» Пітера Богдановича. Я прихильник Нового Голлівуду і вважаю, що саме тоді було знято найголовніше.

Я живу без інтернету і тому постійно переглядаю фільми, що лежать у мене на компі, наприклад, «Залягти на дно в Брюгге» МакДонаха і «Кінолюбитель» Кесльовського. А «Милу Френсіс» Ноя Баумаха я розібрав вже буквально по кадру. У цій стрічці немає буквально жодного випадкового рішення.

Антоніо Лукіч: «Треба знімати фільми про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на “Хрещеного батька”»

Про акторів, мовчання та цукерки

Я дивлюся на те, як люди мовчать. Ті актори, які для мене в паузі були переконливі, одразу ж потрапляли до списку кандидатів. Не думаю, що це аж так унікально, всі цього шукають, просто в когось виходить, у когось ні.

Якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, аніж величезний сюжет. Одного разу я бачив, як в ужгородській маршрутці бабуся замість 4 грн за проїзд поклала 1 грн, одну цукерку «Барбарис», один «Дюшес» і одні «Рачки». І ці цукерки мені розповіли про неї дуже багато. Може, колись використаю це в кіні.

Ще коли я мислив себе режисером документального кіно й шукав теми, Оселедчик мені порадив: «Зніми обов’язково про своїх. Про бабусю, дідуся. Бо потім не зможеш і будеш шкодувати». Це була вагома порада, адже зараз вже немає 90 % «касту», який мені вдалося зняти в «Рибах озера Байкал». Так, я передивляюсь цей фільм із нелегким серцем. Але й із безмежною вдячністю Володимиру Давидовичу. Зараз можу зняти будь-що, але тих людей – ні. Вони вже пішли. Тож наскрізна тема творчості на цьому етапі – натура, що відходить.

Актор – дуже важка професія. Залежна. У режисурі, до речі, як і в акторстві, немає середини, тобто середнього класу. Якщо актор топовий, то у нього все добре, якщо ні – все погано. Якщо з натяжкою середній режисер ще може якось існувати, то середніх акторів можна просто пожаліти.

Про сучасне українське кіно та простих людей

Фільми знімаються, але кіноіндустрія ще має рости і рости. Хоча останнім часом картин знято багато, і наші фільми уже можуть про себе заявити у Європі та світі. Але якщо порівнювати з кіноіндустрією інших європейських країн, я вже не кажу про американську, то нам ще треба багато вчитися і працювати. І давати тверезу оцінку власним можливостям. 

Треба знімати фільми про нас – про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на, скажімо «Хрещеного батька» чи на щось подібне.

Глядач у своїй більшості не готовий робити над собою зусилля й дивитися щось, що не буде, як то кажуть, масажувати його ерогенні зони. Кіно, яке потребує цих внутрішніх зусиль від глядача, окуповуватися не буде жодним чином – це якщо ми говоримо про прокат.

Про серіали та їхню перемогу над фільмами

Серіали зараз у світі перетягнули на себе естафету серйозної розмови. Кінематограф вийшов із серйозних розмов – це чисто атракціон із супергероями.

Якщо хочеш чогось серйозного чи вартісного, будь ласка, скачуй собі «Дивовижну місіс Мейзел» чи «Полювання на Унабомбера» – і дивись якісний продукт із глибокими характерами, а не картонними героями.

Мені тепер хочеться зробити невеличку камерну історію, де маленькі люди будуть провідниками якихось великих сенсів.

Я вважаю, перспектива – за серіалами.

Антоніо Лукіч: «Треба знімати фільми про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на “Хрещеного батька”»

Про патріотичне кіно та цінності

«Патрі» – це ж слово батько, тобто це має бути щось, що формує правильну систему цінностей і змушує мислити.

Це, насамперед, якісне кіно, яке буде виграшно представляти Україну на міжнародних форумах чи просто показувати, що є така країна, щоб нас бачили принаймні на карті світу. Це вже є хороший патріотичний фільм, а як цього досягти, кожен режисер вирішує для себе сам.

У нашому фільмі («Мої думки тихі») – дуже патріотична мама, тому в нас просто вибору не було! Наша патріотична мама Галя боїться від’їзду сина і хоче заново відкрити йому принади рідного краю. Вона показує йому Закарпаття, а це і є патріотизм. Вона говорить: подивися, як у нас красиво – у нас можна плавати на водах, у нас можна ходити в гори, у нас є чим зайнятися, і взагалі – як гарно у нас можна жити!

Про своє професійне майбутнє в Україні

Я б із великою цікавістю попрацював в якійсь іншій системі виробництва кіно, можливо, американській чи якійсь іншій, але зараз це не є моєю метою.

Україна – дуже благодатний ґрунт для зйомок, для досліджень людини, оскільки ми живемо в дуже непростий час – час постійних змін. Навіть на обличчях наших людей дуже багато чого позначається, наші обличчя – це відбиток нашого минулого, яке ми всі тягнемо за собою.

Для кіношника ці обличчя – просто золотий скарб, тому в Україні є що знімати і є що розповідати. Поки що я збираюся працювати з нашим матеріалом і нашими людьми, наскільки мені це буде вдаватися.

Зараз я замислюю нове кіно, але ставлю собі низьке очікування, тобто моя мрія – просто його зняти і доробити, це вже буде чудово.

Про аудиторію та байдужість

Я знімаю для розумної аудиторії, яка здатна зробити над собою бодай мінімальне зусилля, щоб подивитися на те, як живуть люди поряд із ними.

Це не широка, але глибока аудиторія, і вона зараз у дефіциті – бо насправді дуже мало людей, які реально розуміють культурний і життєвий контекст. Усі живуть у своєму ближньому колі обставин – це спроба прогодуватися і вижити.

Всім у принципі байдуже, що робиться навкруги, відбувається потужне збагачення інтер’єрів і всім абсолютно наплювати на екстер’єр того, де вони живуть.

Антоніо Лукіч: «Треба знімати фільми про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на “Хрещеного батька”»

Про популярність і зіркову хворобу

Якби я був футболістом, то у свої 27 років був би ветераном. А для режисера я ще справді молодий.

Я називаю свою популярність так: широковідомий у вузьких колах (сміється). З колегами спілкуюся, як і раніше. Носа не задираю. З батьками також. Більше знайомих і друзів у мене не стало, хіба що у соцмережах.

Не розумію, що таке зіркова хвороба, і намагаюся принципово залишатися собою.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар