Субота, 11 липня

Окопозалежність

Ми вантажимось в кузов, мотор реве, хмари над нами повзуть. Попереду бита уламками ґрунтова дорога в один кінець.

Ми копали багато і в різних місцях – десь, щоб переночувати та звалити, десь, щоб залишитися надовше.

Перший раз ми звалювали двома групами. Того ранку пацани з другої ховались бозна як і під чим попало, бо по Опитному х*ярив танк і біля місця, де вони ховалися під час обстрілу, упала велетенська тополя. Був адреналін, був сміх, всі живі. І це дуже дивне відчуття – згадувати. Спогади яскраві, емоційні та без зайвої інформації. Просто так: х*ярив танк – всі живі. Усе зрозуміло.

Я часто згадую Бастіон і Мєчєть. Особливо Мєчєть. Там ми копали найдовше, там злазили з рук мозолі, там піт капав на берці, і там він линяв разом зі шкірою на спині – хороша засмага, армійська, незабутня, як і втома, від якої хотілось померти, щоб виспатись. Помирати, втім, ніхто не збирався. І тепер, коли згадую болото, яке місили ногами, то перед очима картинка – усі посміхаються: Гайда, Колумб, Молодець, Далі, Біда, Черкас, Палач, Різо, Майкл – всі без винятку; усі ті, що вибігали босими ногами на перехрестя після дощу лише в трусах і зупинялися… Попереду Бутівка, зліва – Авдіївка, справа – Зеніт, а позаду, десь там між деревами, місце, звідки ми приїхали. Але тепер у нас є тільки ці траншеї та ці бійниці, і якщо прилетить сюди, то це місце перетвориться на спільну братську могилу.

Все від фундаменту, говорив той, все від фундаменту: могили собі ми вже викопали, і час у цих могилах застиг навічно в наших головах. І якби в ту реальність можна було завантажуватися, наче у гру (завантажитись так, як ми робили сотні разів, перекидуючи всі свої баули через борти на кузов ЗІЛа), ми би часто перетиналися в ній, із кожним без винятку, особливо з мертвими. Ми приходили б туди бачити та чути їх, і вони б говорили. То був би наш Клуб анонімних любителів воронки номер сім, арткафе під Градом.

Час швидко змінює ландшафт. Наносить ці зміни на карти, і їх видно з космосу. Ми всі плаваємо у цій безмежності, намагаючись нащупати мітки. Часто ці мітки лежать на поверхні, і вони настільки звичні, що «ні, ні – то точно не вони», але то вони. Мітки промовляють словами: ця земля тече у наших венах разом із кров’ю; вона і є цією кров’ю.

Ми вантажимось у кузов (це перший рівень гри), мотор реве, хмари над нами повзуть. Попереду бита уламками ґрунтова дорога в один кінець.

Ні, чувак, ти не зрозумієш, як це – робити вигляд, ніби нічого не було, ніколи не зрозумієш. Цей годинниковий механізм працює всередині (так: тік-так, тік-так, так-ні, тік-так, ні), і рано чи пізно все вибухне. Тож тепер сиди і слухай: дощ змиє всю втому навесні, і поки зима малює білим контури її наближення, потрібно із дня в день робити свою рутинну роботу; рити траншеї, будувати бліндажі та зводити опорні пункти; ворог сидить у кожному з нас, кожного дня він прокидається і говорить, що все втрачено і ця територія мертва, ні! – він помиляється, він хоче ввести нас в оману, сплутати карти, посіяти сумніви; слухай сюди – потрібно рухатись далі; і нехай в перемогу вірять одиниці, ці одиниці її наближають.

Зерно сумніву проростає тоді, коли у нього починають вірити, і якщо руки вже опустились, згадай, для чого ти все це починав.

Земля поорана, сліди вибухів та «прильотів» вздовж доріг, а воронки чорним по снігу вкривають усі найближчі поля, і серед всього цього є одне: я все ж таки знаходжу лінії траншей, які ми вирили. Там вже нікого немає, але цей шматок землі говорить зі мною.

Каже про холод і пустку, про глибокі рани та уламки, що лежать у них. Витягнути б їх, щоб не нили.

Каже: тут мінне поле, краще сюди не йти.

Говорить про загиблих тут, називає їхні імена та позивні. Шепоче про те, як їм прилетіло, про біль і про те, як час не хотів зупинятись, але зупинився для них.

Ця земля пульсує і видихає щоночі теплий пар.

Тепер послухай, як серце б’ється.

Синхрон: коливання стінок артерій при скороченні серця.

Тут є і ритм, і частота.

Ми вантажимось у кузов, мотор реве, хмари над нами повзуть. Попереду бита уламками ґрунтова дорога, але кінця їй не буде ніколи…

Валерій Пузік

1 комментарий

Залишити коментар