Понеділок, 1 червня

Він мріяв стати актором, однак зрештою ледь не став будівельником. Він переконаний: необхідно постійно перебувати у пошуку, а творити потрібно відверто та щиро. Про режисуру, роботу з акторами, успіх, нерви та егоїзм – зі слів головного режисера Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька Івана Уривського у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про те, як став режисером, ледь не ставши будівельником

До будівельного факультету я хотів бути актором, але мені відмовили. Не тільки батьки, а й взагалі оточення було проти, але і я не сильно пручався.

Ось, є університет престижний у нашому місті – Криворізький національний університет. Всі туди намагалися потрапити. Ну і я, окей, буду працювати будівельником.

Це було модно, так що швидко охолов до акторства. Багато хто хоче «актор», «кіно», все це уявляється як шикарне та безтурботне життя, і мені хотілося бути на сцені. Але швидко перегорів та пішов вчитися на будівельника. І всі були раді, тому що це престижна професія, але… на третьому курсі зрозумів, що ні-ні-ні.

Пам’ятаю момент, як сидів за комп’ютером і знайшов університет Карпенка. Почав читати форуми з чорним фоном та білими буквами, як там існують люди, і стало дико цікаво. Тоді зрозумів, що і це життя може бути цікавим, як зрештою і вийшло.

Коли вже навчався в театральній атмосфері, відчував свободу та задоволення. Вчишся й отримуєш кайф, чого не було на будівельному.

У житті кожної людини бувають перехідні моменти, коли ти живеш одним, а потім життя перемикає тебе на зовсім інший етап.

Змінюєш свої позиції, свої думки, починаєш рухатись в іншому напрямку. Так сталося і зі мною – у 19 років я навіть не розумів, що таке режисура. 

Коли потрапив на цю кухню, мене почало затягувати. Спочатку я поставив один етюд, потім другий. Почав спостерігати за іншими режисерами – і пішло-поїхало. Мені дуже сподобалось цим займатись.

Іван Уривський: «Без театру можна прожити, але чи потрібно позбавляти себе такого?»

Про перший театральний досвід

Це був театр «Золоті Ворота». Там, беззаперечно, є якась магія, безумна ідея, і це феномен для Києва. Працювати в ньому було дуже круто, суцільне задоволення.

Станіслав Жирков, він тоді тільки очолив театр, придумав, що випускники-режисери можуть на базі «Золотих» показувати свої роботи глядачам. Там я і поставив свій дипломний спектакль «Дядя Ваня». Саме його побачили Ігор Миколайович Равицький та Валентина Михайлівна Прокопенко. І запросили працювати в Одесі.

Про режисуру та постійний пошук

Намагаюся знайти художню правду в тому сценічному світі, який вигадуємо спільно з хореографом, художником, акторами. 

У такому світі може не бути жодних правил, там взагалі може не бути логіки. Але художня правда мусить бути. Тут важливо об’єднати навколо себе людей, які хочуть працювати і яким це потрібно. А потрібна історія.

А далі – творче задоволення від процесу роботи, навіть коли складно й інколи щось не виходить. Треба бути в постійному пошуку. 

Пошук інколи важливіший за результат. А сам шлях до результату – щоденна праця, інтуїція, збіг обставин, певний фарт. Можливо, саме тоді й потрапляєш на правильний шлях у творенні вистави?

Іван Уривський: «Без театру можна прожити, але чи потрібно позбавляти себе такого?»

Про хвилювання перед прем’єрами

Я дуже хвилююсь, часто виходжу курити.

Мені легше сприймати на слух, і я слухаю. Але навіть виходячи із глядацької зали, продовжую відчувати енергію спектаклю.

Це дуже важливо – відчувати, яка енергія закумулювалась сьогодні. А іноді так затягує, що разом з акторами починаєш проживати те, що відбувається.

Про роботу з акторами

До кожного актора потрібен підхід. Буває, що взаєморозуміння відбувається одразу, а буває, що потрібно витратити дещо більше часу на пояснення.

Круто, коли збирається команда, але це не завжди так, тому доводиться робити заміни, і це нормально.

Кожен артист – це особистість, і до нього потрібно знайти підхід, але професіонали завжди розуміють. Це робота, тому потрібно старатися зрозуміти як режисеру, так і актору.

Суперечки та конфлікти ні до чого хорошого не призводять. Добре, коли є взаємна довіра, тоді для обох відкривається більше можливостей.

Хамство та небажання працювати, нелюбов та апатія – ці речі заважають. Хочеться, аби всі виконували свої обов’язки з любов’ю, тому що без любові не буде театру.

Іван Уривський: «Без театру можна прожити, але чи потрібно позбавляти себе такого?»

Про сучасний театр і щиру та відверту роботу

Сучасний театр – театр різний. Без обмежень, на будь-який смак. І чим більше такого театру, тим краще (звісно, якщо він якісний).

Кожен у самому собі має знайти свій театр. І кожна хороша вистава має знайти свого глядача.

Усе, що відбувається в українському театрі – прогресивне й суперечливе, – насправді і є сучасним. Такий театр може бути жахливим, може бути прекрасним, може бути архаїчним і авангардним. Але такий театр – тут і зараз. 

Я сприймаю театр візуально й емоційно. Якщо ці два чинники збігаються, тоді для мене й виникає сучасний театр, яку б стилістику не передбачала та чи інша вистава.

Театру, щоб називатися «сучасним», необов’язково гнатися за актуальними темами, використовувати модні прийоми, – достатньо буде творити такий театр цікаво, щиро, відверто, талановито – з любов’ю.

Про популярність театру

Я думаю, театр завжди був і є в моді, але для вузького кола людей, і це коло поступово й дуже повільно розширюється. 

Тепер до театру приходить зовсім новий цікавий глядач, сучасний, який мислить і потребує від театру нових емоцій, живого спілкування. 

Напевно, без театру можна прожити, але чи потрібно позбавляти себе такої можливості? Якщо вже століттями пишуться п’єси, ставлять вистави і приходить до зали глядач, значить театр – це щось справді важливе для людини і щось індивідуальне для кожного. 

Мені тут сказати важко, тому що театр – це моя робота і частина життя.

Іван Уривський: «Без театру можна прожити, але чи потрібно позбавляти себе такого?»

Про успіх постановок та егоїзм

Успіх – поняття умовне. Тут важливе внутрішнє задоволення команди, яка працювала над виставою. Якщо задоволення від результату немає, то завжди можна доопрацювати те, що не влаштовує. 

Зрозуміти, чи успішна вистава з погляду глядача, однозначно важко: зараз театр дуже різний, кожна вистава може знайти свого глядача і буде мати в нього успіх.

Важливо правильно поєднати форму та зміст. Вдало підібрана форма буде тільки посилювати сенси, закладені у виставу. Щоб досягти цікавого результату, потрібно експериментувати з формами, але так, щоб це було водночас гармонійно.

Успіх – це момент, коли триває фінал спектаклю на прогоні, і розумієш, що зробив щось для себе важливе. І коли дивишся на обличчя акторів і розумієш, що і для них це щось важливе. І ти зробив мікрокрок вперед до створення ідеального спектаклю. Хоча це вже не успіх, а кайф. 

Ми ж робимо все егоїстично заради задоволення. Не для глядача, а для себе, аби вийти з наповненістю та відчуттям щастя.

Про теми сучасного театру та відсутність табу

Насамперед, я вважаю, що в сучасному театрі не повинно бути тем табу, тому треба говорити про все. 

Найчастіше в театрі зачіпають актуальні теми, які є живими та які потрапляють на певні больові точки людей. Хоча актуальність можна трактувати по-різному. 

Важливо влучити в сьогоднішній день, але інколи можна й трішки заглянути в майбутнє або витерти пилюку з призабутого класичного тексту і відкопати теми, які вічно тяжіють над нами і не мають вирішення сотні років. 

Я за те, щоб кожен говорив про те, що він хоче, про те, що потрібно сказати йому саме зараз.

Іван Уривський: «Без театру можна прожити, але чи потрібно позбавляти себе такого?»

Про українську мову в театрі Одеси

Одеса – українське місто. Водночас це багатонаціональне місто. Зокрема, театр ім. В. Василька – єдиний театр в Одесі, в якому вистави йдуть винятково українською мовою.

За час роботи в нашому театрі я жодного разу не зіткнувся з якимось «категоричним неприйняттям» української мови. Просто є певна частина глядачів, яка вихована на халтурних антрепризах. Отож такі глядачі взагалі не сприймають серйозного театру.

Наскільки я це відчуваю, одеський глядач дуже любить українську класику і вистави українською мовою. На багатьох таких виставах – аншлаги.

У таких тем є єдиний конструктивний шлях – якомога більше цікавих, якісних вистав на одеських сценах українською мовою.

Про відпочинок та залежність від роботи

Відпочинок – це проблема, тому що я не вмію відпочивати. Весь час у думках і складно відключитися. Іноді неможливо, оскільки постійно в роботі. І це залежність, від якої іноді стає недобре. 

Ось, живу в Одесі, а був на морі два рази за чотири роки. А так, намагаюсь відпочивати, коли дивлюсь чужі спектаклі чи кіно, але мало спектаклів, на яких відпочиваєш і розслабляєшся. От, якби потрапити на комедію, аби класна штука по режисурі, по акторах та історії. Аби можна було дивитися та кайфувати. І в роботі також йде частина відпочинку. Специфіка, що, отримавши якийсь результат, можеш трохи відпочити. Або момент, коли відбувається перезавантаження.

Текст: Дмитро Журавель

Фото: ukrteatr.odessa.ua

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар