Четвер, 26 листопада

Він мріяв стати трактористом чи клоуном, та зрештою став актором. У 2014 році разом із родиною він покинув Донецьк, а в Києві стикнувся з відчуттям непотрібності. Справжня популярність прийшла до нього після «Кіборгів», а сьогодні всі обговорюють його роль Омелька Кайдаша. Про Донецьк 2014-го, київську байдужість, театр, кіно та серіал «Спіймати Кайдаша» – зі слів актора Віктора Жданова.

Про мрії стати трактористом, акторський шлях і Стуса

У мене було дві мрії. Перша – бути трактористом. Мої дідусь і бабуся мали корову. Треба було її годувати.

А потім мріяв бути… клоуном. Писав листи в різні міста у заклади циркового мистецтва.

Пізніше прийшов в училище вступати на духовий відділ. Мабуть, непогано грав, і якось випадково мене завели в кабінет режисури. Сказали: «Будете тут і на фортепіано, і на гітарі, і на трубі грати…»

Потім я пішов в армію. Служив на Уралі поряд із тими страшними місцями, де сидів поет і правозахисник Василь Семенович Стус (я – у Каменську-Уральському, а він – у колонії біля села Кучино).

Акторські університети я пройшов у Херсоні (спочатку в ляльковому театрі, потім у театрі ім. Куліша).

Із 2000-го розпочалася моя «донецька сторінка» (яку мусив закрити через російську окупацію у 2014 році).

Пригадую, як Олександр Кобзар поставив за віршами Василя Стуса виставу в Донецькому драмтеатрі, як тепло її сприймали глядачі! І це було, і це не викреслиш… 

Віктор Жданов: «Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати»

Фото: Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі

Про переїзд із Донецька до Києва та байдужість

Ми виїхали з Донецька, коли російський зенітно-ракетний «Бук» збив Boeing 777 і загинули 283 пасажири й 15 членів екіпажу…

Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати. Хоча обставини в людей були різні. Знаю, що є люди, які живуть там нині, підтримують Україну, але й немало тих, хто й досі зачарований «русским миром». Із колишніми колегами, які за «ДНР», я не спілкуюся.

Як приїхали в Київ, спочатку було дуже важко. Звичайно, рішення було непростим, але ми розуміли, що жити в «тому» суспільстві просто неможливо. В окупованому Донецьку навіть на фізичному рівні мені було зле від усіх отих перевірок, від іншого маразму… 

Коли ми приїхали у Київ, то нікому не були потрібні. Нам казали: а хто ви такі? Підтвердіть свої звання. Це було образливо і неприємно, бо звання і нагороди давали чиновники Мінкульту, укази підписував президент, а на практиці ми лишилися зі своїми проблемами.

Самі шукали, де заробити гроші, де жити. Усім було байдуже, що я багато років пропрацював у Херсонському і Донецькому муздрамтеатрах. Основний кістяк трупи виїхав із Донецька. Мені пощастило, що прийняли у трупу Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – одного із найкращих творчих колективів нашої столиці.

Віктор Жданов: «Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати»

Фото: Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі

Про Донецьк 2014-го та «рудого»

Режисер Ігор Матіїв у 2014-му поставив за мотивами Шевченкового «Невольника» виставу «Сліпий». Я був вражений тим, що відбувалося в залі. Уже стояли блокпости, Донецьк був оточений на в’їздах і виїздах. Ні одного тоді «деенерівця» не було в театрі! Ми зіграли чотири прем’єри. Після першої вистави зал піднявся, аплодуючи – близько 700-800 місць. І хтось кричить: «Слава Україні! Героям Слава!» Усі чотири вистави проходили під цими лозунгами… Того, що далі відбулося в театрі, я вже не знаю…

Пригадую, як шахтарі йшли на перші мітинги. Мовчки. Понуривши голови, зціпивши зуби, і колонами. Їм заплатили – от і пішли… І як голосували за так звану незалежну ДНР теж бачив. А та статистика, що озвучили, – фікція, приписки і брехня!

Там інша реальність. Коли через кожні 100 м тебе гальмують, перевіряють – то не просто режим, а суцільне приниження особистості.

Хтось із колишніх колег, з якими працював у Донецькому театрі, вирішив зайняти той бік барикади. Але мені те все вже не цікаво. Краще бути в Україні. 

Я працював і в Росії. Але там ти все одно чужинець. Це так само, як у молодості я мав руде волосся і всі мене називали «рудий»… То в яку хату ти не зайшов би, ти однаково «рудий», інший. 

Віктор Жданов: «Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати»

Про ролі з «донецького» репертуару, за якими жалкує

Час летить, ми старіємо. І коли кажеш, що колись грав Бендера, то на тебе дивно дивляться як на дідуся з лисиною. Виникає розуміння, що театр існує в часі та просторі. І нікому нічого не доведеш. Вийшов на сцену, граєш, щось робиш – от і добре.

А жалкувати? Ні за чим не жалкую! Те, що було, для мене цінне, це вистави «Холстомір», «Зойчина квартира», «Діамантовий дим», «Закат» (у Донецьку зіграв Бєню, а в Херсоні – Льовку), «Бульвар злочинів». І дякую долі, що були такі режисери, як Віктор Шулаков, які дали можливість грати в чудових виставах.

Також згадую роботу у виставі «Стриптиз» за п’єсою Ентоні МакКартена і Стефана Синклера, причому українською мовою. Був фурор. Ми приїжджали в Луганськ, нам кричали: «Давай на русском!» Це спочатку ображало, але через п’ять хвилин глядачі забували, якою мовою йде вистава, і аплодували стоячи.

Це дуже цінно – акторська єдність. Хоча згодом вона перестала бути єдністю, бо нас усіх порозкидало…

Віктор Жданов: «Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати»

Кадр із фільму «Кіборги»

Про зміни в житті після зйомок у «Кіборгах»

На мене почали звертати увагу, впізнавати в тролейбусі, автобусі, метро, на вулиці. Майже всі дякують за роботу. І це приємно. 

Побільшало також відповідальності. Раніше щось міг зробити, не озираючись назад, а тепер уже думаєш – а чи можна, а чи треба це робити? Вже не в кожний проєкт і підеш, адже проєкти бувають різні.

Приємно, що українські воїни високо оцінили наш фільм. Майже всі бійці кажуть: «І в нас у частині був такий Старий!» Так само кажуть і про Мажора, мовляв, усюди є такий понтовий боєць. 

Про режисерів, з якими «одної групи крові»

У кінематографі це Роман Бондарчук і Ахтем Сеітаблаєв – це ті режисери, які у своїх роботах проявляють позицію – людську і громадянську. Завдяки їхнім стрічкам я став помітним у кіно.

У театрі – Едуард Митницький, Дмитро Богомазов і Олексій Лісовець. Кожна з вистав цих режисерів викликає роздуми. А ще мені цікаво дивитися нові постановки в інших театрах, бо там часто представлені різні сценічні школи.

Сьогодні всі наші митці самовіддано працюють не тільки на українського глядача, а й прославляють нашу країну за кордоном.

Віктор Жданов: «Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати»

Про різницю між роботою в театрі та кіно

У театрі все крупніше. В кіно інша техніка, інша подача матеріалу. Ти отримуєш неймовірне задоволення від справжніх відчуттів: коли холод, а ми три години знімаємо.

Коли все зійшлося і чуєш: «Стоп. Знято» – отримуєш велике задоволення.

У театрі глядач реагує на побачене. Він тебе підтримує і відбувається енергетичний обмін.

У кіно – чимось схоже на в’язання макраме, а ще багато залежить і від того, як змонтують стрічку.

У театрі ніколи не буває однакових вистав, і ти можеш відшліфовувати роль, а в кіно відзняте вже не поправиш… Зараз мене зацікавило кіно. Це новий творчий досвід.

Про роль у серіалі «Спіймати Кайдаша» та процес зйомки

Мій персонаж у серіалі відрізняється від Омелька, якого описує Нечуй-Левицький у своїй повісті. Там він жорсткіший. 

Сучасний Омелько – м’який алкоголік-філософ. За класикою, історія із сином закінчується більш драматично. У нашому серіалі в сім’ї Кайдаша теж багато негараздів через невідповідальність, егоїзм, цинізм, небажання зрозуміти одне одного.

У сценарії Ворожбит молодший син Лаврін не повторює помилок своїх батьків. Хоча обставини спонукають, усе одно намагається вирватися з цього кола. Він інакший. І це, сподіваюся, дійсно ознака нашого часу. Ми припинили плодити собі подібних.

Це я відчуваю по своїх доньці й сину, студентах. Молоді люди теперішньої України – енергійніші, цілеспрямованіші за покоління, що виховані СРСР.

Заслуга Наташі Ворожбит як сценариста в тому, що вона змогла виписати героїв серіалу живими, доступними, зрозумілими глядачам. Їм віриш, їхніми проблемами переймаєшся. Глядачі відзначають не штучну, а живу мову персонажів, багато хто впізнає в них себе.

Наташа весь час перебувала на знімальному майданчику, стежила за діалогами, щось поправляла, щось просила прибрати. Ми, актори, все одно акомпанували її задуму.

Працювати було комфортно, велику роль в успіху серіалу, напевно, зіграло й те, що ми багато часу спілкувалися поза знімальним майданчиком, обговорювали окремі сцени, просто розмовляли. Це нас дуже зблизило.

Багато акторів, яких я раніше не знав, стали для мене справжнім відкриттям. Наприклад, Ніна Набока, баба Параска. Чудова, органічна актриса.

Віктор Жданов: «Я вважаю, що кожен донеччанин мав вибір – лишитися чи виїхати»

Кадр із серіалу «Спіймати Кайдаша»

Маленька Даринка (Мелашка) дуже виросла як артистка за ці три місяці, це ж її перша роль у житті. Узагалі, акторський ансамбль був підібраний точно, з увагою до кожної окремої долі, і спостерігати за героями в кадрі було задоволенням.

Наташа Ворожбит так опукло змогла виписати характери всіх персонажів, що в серіалі, по суті, немає головних героїв. За кожним – своє життя, своя історія.

Багато хто питає, чи чекати продовження серіалу? Не знаю. Усе залежить від автора. Якщо Наташу Ворожбит вмовлять на цю авантюру, треба буде почитати сценарій, що вона вигадає. Щоправда, Омелька там, вочевидь, уже не буде… Хоча хто знає, поліпшення зі здоров’ям все-таки відбулося. Може, й вибереться…

На вулиці люди зупиняли й дякували вже після перших двох серій. Значить побачили, прожили цю історію.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

4 комментария

  1. Раїса Талалай on

    Віктор Жданов чудовий актор! Я рада, що йому трапилась така щаслива нагода з Омельком і Старим, Але скільки ще м аємо талановитих людей, яких заживо поховано в злиднях культури…Які не можуть пробитися крізь байдужу політику влади не тільки в театральних колах і кіно (що це таке діється, поясніть, що під час війни за українські кошти під українськими титрами знімаються на швидкоруч «українські» телесеріали як Оксаною Байрак так і бездарними російськими режисерами за участю в головних ролях акторами з Москви, Санкт-Пітербурга, Калініграда-Томська-Омська-Рязані… а у них на підтанцовках і беквололом за три копійки українські талановиті актори?!), а й в цілому. Мені б хотілося, щоб ми нарешті навчилися цінувати своїх талантів і сприяти їхньому росту і славі.

  2. Ірина Нетренко on

    Дякуємо!!! За життєву порзицию, за любов до України, за Ваш талант , за цікаві роботи в театрі і кіно. Україна багата талантами. Віктор Жданов -один із них.

  3. Ірина Петренко on

    Дякуємо!!! За життєву порзицию, за любов до України, за Ваш талант , за цікаві роботи в театрі і кіно. Україна багата талантами. Віктор Жданов -один із них.

Залишити коментар