Понеділок, 10 серпня

Я почекаю, не спіши

Вона перейшла через дорогу, повернула ліворуч і зайшла в двір. Залишилося ступити на ґанок із візерунчастим козирком і відчинити двері. Травневий ранок стояв такий густий, що здавалося – ще крок, і повітря доведеться розсувати руками. Із великого спального масиву просто сюди йшла гроза.

Ще вранці вона опустила все вниз. Довелося кілька разів, бо воно знову піднімалося, кидало в піт, посмикувало м’язи на обличчі, ворушило пальцями. Коли чоловік пішов на роботу, зварила собі кави й вилила в раковину. Довго стояла в душі, заплющувала очі аж до болю, уявляла, що зараз розплющить – і виявиться, що все примарилося, що нікуди не треба йти, що в горлі не стоїть ніякий кілок і не коле голочками вночі. Водила руками по тілу – вниз, іди вниз, ну я прошу тебе, дай мені годину, усього годину, а далі я вже випущу тебе на волю. 

Поки переходила двір із акуратною продуманою клумбою, дуже повільно наближаючись до дверей, устигла кілька разів уявити, як вилетить із них, рвучко витягне з сумки телефон і зразу подзвонить Наталці: «О Боже, як я натерпілась, ти не уявляєш. Ті десять хвилин, поки він прийшов… Та ні, ні! Все добре! Нічого немає! Сказав – у вашому віці такі прекрасні цифри. Ні, Наташ … і не дай Бог… ну все, я побігла… ти теж бережи себе – і, чуєш, перевірся про всяк випадок. Ага. Цьом!» 

У вічі вдарили лампи денного освітлення. Мірно цокаючи підборами, дійшла до кабінету з цифрою «4». Поряд, на шкіряному дивані нікого не було. Перед тим, як постукати, подумала, що, мабуть, краще було б посидіти ще в черзі. Ну хоч хвилин десять. Поправила зачіску – волосся чогось було ледь вологе. Занесла руку. Постукала. 

– Людмила Андріївна? Сідайте, будь ласка, – сказав він і не посміхнувся.

Сідала, не зводячи з нього очей. Поставила сумочку на коліна. Торкнулася підборіддям ручки. 

У його очах не було нічого. Заспокійливого. Але й жалісливого – теж. Мовчки взяв теку з іншого столу. Не підходив. Не сідав.

– На жаль, не можу Вас порадувати. Підтвердилось те, чого ми боялися. Зараз я Вам… 

Ото не треба було загадувати. Подзвонити Наталці. Поділитися радістю. Подзвонила? 

У кабінет без стуку зайшла дівчина в блакитному медичному костюмі з кількома кольоровими теками в руках, кивнула, підійшла до столу, біля якого він стояв, поклала папери на стіл, щось прошепотіла йому на вухо й лукаво всміхнулася. 

Якісь у неї капці несерйозні. З квіточками. Наче вона на базарі, а не в приватній клініці. Не могли персонал взуттям забезпечити?

Дівчина ще раз швидко кивнула їй на прощання, опустила очі й щезла за дверима, так і не погасивши посмішки. Треба ж, такі папери носить – і сміється. 

– Давайте – прямим текстом. Я на цих діагнозах все одно не розуміюся. Скільки? – і підняла підборіддя так вимогливо, ніби була на нараді у своєму офісі.

– Людмила Андріївна… зробимо курс хіміотерапії… є дуже сучасні препарати…

– Не буде хіміотерапії. Я питаю вас – скільки? – і дивилася на нього так, як на керівника філіалу з найнижчими показниками за квартал.

Він похитав головою. Перегорнув сторінку. 

– Шість місяців. Це якщо інтенсивно лікувати. Всіма. Можливими. Засобами. 

Він так тиснув на останніх словах, що не витримала:

– Не буде. Всіх. Можливих. Засобів.

– До кінця літа. В кращому випадку, – і відвернувся до вікна, не витримавши її погляду. Вона подумки всміхнулася – ніхто не витримував. 

– Це все? – запитала.

Він рвучко повернувся.

– Людмила Андріївна! Така людина, як ви!.. Поговоріть із чоловіком! Ви не можете отак узяти й вирішити просто тут і зараз. Звикнете, подумаєте…

– Це все? – її тон уже не залишав жодної можливості для продовження розмови. 

Він тільки винувато здвигнув плечима й зіщулився. 

– Папку, – хотіла рвучко встати, вихопити в нього теку і грюкнути дверима, але вийшов тільки жест рукою, вимогливий, звичний, але вже наче не такий упевнений, як завше. 

Він, мабуть, не помітив. Поклав рожеву теку перед нею.

«Ноги, вставайте!» – сказала собі і встала. Згорнула теку руркою, широким жестом розстебнула сумочку, поклала зверху, намагаючись не читати нічого з того, що написано там, під матовим файлом. 

Він, мабуть, знову зібрався з силами, бо подивився на неї твердо і сказав:

– Людмила Андріївна, якщо ви зараз не…

– Це все. – відповіла ще твердіше й підняла вгору долоню – заперечним жестом. 

За білими пластиковими дверима стояла злива. Така густа, що нічого не можна було розгледіти, окрім ввімкнених фар. Із ринви лилася вода, розбивалася об поріг, бризкала їй на туфлі. Медсестра в блакитному костюмі курила тонку цигарку, пускаючи несміливі клубки диму просто в дощ. 

– Часто в вас так? 

– Щодня, – відповіла дівчина, одразу зрозумівши, про що її спитали, а тоді дістала з кишені пачку. – Будете? 

– Угу… 

Кілька хвилин стояли вдвох. Курили, випускаючи дим, якого майже не було видно. А коли медсестра зникла за дверима, Людмила Андріївна дістала з сумочки телефон. 

Мама озвалася одразу:

– Люда, о-о-о, здрастуй! А я полуницю збирала цілий ранок! Двоє відер! З горою! Нащо я її стільки саджу? Ти ж однаково того варення не береш – не треба тобі вже нічого. А я саджу! Оце так натанцювалась коло неї, аж воно дощ! Так бігла з тими відрами, що думала – серце вискочить! Глянула в дзеркало – а щоки в мене червоні-червоні… А ти чого, Люда, дзвониш?.. Нічого?.. Як там Максімка? У вас порядок? Ага, ну обзивайся. Пока. 

Дивилася, як на табло світиться слово «мама» і йде відлік. 4:56. 5:09. 5:26. Вона, як завжди, не натиснула кнопку… 5:49. 6:36. 7:15… і так, аж поки зовсім стихла злива. 14:12. До останніх крапель. 19:39. 

– Коля, під’їдь. Дуже терміново. Дуже. 

Назвала адресу й почала повільно спускатися вниз. Як цю річку обійти? 

На клумбі стояли півонії, розтріпані й мокрі. 

– Я хотіла сказати, Коля, що ми більше не побачимось, – і дивилася в лобове скло.

– Щось сталося, Люся? А? Це ж клініка якась? – опустив скло й намагався прочитати вивіску.

– Угу… І не сьогодні. І не вчора сталося. І я це знала. І ти це знав. І з усього це було, Коля, видно. 

– Люся, шо ти таке кажеш? Ну? А? – і тернувся об її обличчя бульдожачою неголеною щелепою.

Ухопила його за підборіддя і відкинула голову від себе, аж у шиї щось хруснуло.

– Мовчи. Мовчи. У мене рак, Коля. Рак. Мені зосталося три місяці. І я хочу, Коля, щоб усе, щоб усе, Коля, ти з собою забрав у могилу. Ну ясно, що я це перша зроблю! Я перша. Ти – другий. Ти мене розумієш, Коля? Якщо мій Ігор про щось дізнається, я тебе з того світу, Коля… Я тебе оцими руками. Оцими, Коля!..

І вп’ялася пальцями в його розкішну чуприну без жодної сивої волосинки.

– Люся, як? Я ж тебе… ми ж стільки вже з тобою… Боже…

– Знаєш, Коля, відвези мене… я спершу пройтися хотіла, ну думала – подихати, подивитись, ну як останній раз… а тепер думаю – а нащо? Це ж смішно. Я що – дурочка? Мені три місяці зосталось. Хоч я, мабуть, це ще це не до кінця, Коля, собі в голову вклала. 

– Ну в тебе ж гроші є, Люсь! Чо ти зразу… Що там за діагноз?! Ми боротись будем! Давай ще найдем лікаря, ще одного. Треба боротись, Люсь. А?

– Закрий рот, Коля. Додому мене вези. Боротись. Борюкатись. Із моєю секретаркою. На моєму столі. У моєму офісі. Під моїми вебками. За мої гроші. 

– Люся, шо ти таке… то – раз… – і розстебнув верхнього ґудзика. 

– Не раз, а чотири, Коля. Але це нічого вже не означає. Просто знаєш, шкода, що так пізно. Вона сім років працює. Ти – десять. Ви б могли це зробити раніше. Тоді я б я тебе красиво послала, а тоді звільнила. А її просто звільнила. А тепер уже не можу, бо це вже буде, Коля, смішно. Ти розумієш?

Він мовчав і дивився просто перед собою, ледь барабанив пальцями по керму. 

– Додому мене вези. Ти – водій. Будеш потім Ігоря возити. Не знаю, правда, з якими очима. 

Він повернувся всім корпусом і глянув їй просто в очі.

– Прости мене, Люсь.

Очі його були сухі й гострі.

Уже вдома кілька разів збиралася подзвонити Наталці. Але в голові стояв один великий знак питання – а нащо? Ну подзвонить вона – і що? 

Потім хотіла подзвонити нотаріусові, викликати додому. І адвоката. І знов той самий знак питання. Хіба чоловік із сином самі не розберуться? Не чужі ж. Хіба так важливо, що саме отримає Ігор, а що – Максим? Вони – батько й син. А їй це все вже однаково. Може, мало би бути не однаково? 

Довго стояла в душі, намилювала тіло знизу вгору, аби підняти звідти бодай якесь хвилювання. Але там, здавалося, нічого, окрім води з милом, не було. Густа піна трохи шаруділа. Скрипіла. Струмінь обдавав теплом груди. Виходити не хотілося. Виходити, відчиняти двері в те, що зосталося. 

Увечері мовчки поклала перед чоловіком рожеву теку й відвернулася до вікна.

– Що це? – спитав він, відірвавши очі від тарілки.

Мовчала й не оберталася. Чула, як зашелестів файл, потім одна сторінка, друга. Потім об тарілку тихо-тихо цокнула виделка. І все завмерло. Вона дивилася на чужих дітей унизу. Вони гойдалися на чужих гойдалках у чужому дворі. Їх брали за руки чужі жінки й вели до чужого дому. Годувати чужою вечерею. Збирати в чужу школу.

Маківку придавило його підборіддя. Руки пролізли під пахвами й зімкнулися на грудях. Стегнами вона відчувала його стегна, навіть крізь махровий халат. 

– Ти знаєш, Ігорьок… що б там не було в нас… але я думаю, що це не все. Це не повинно бути все. Т-с-с-с. Мовчи. Тихо. Я думаю, що ми десь із тобою ще обов’язково зустрінемося. Бо інакше… 

Повітря в горлі ледве продерлося крізь спазм. Підборіддя боляче давило маківку.

– Бо інакше це все було марно. Я там чекатиму тебе. Ти тільки не спіши, добре? Не спіши… І ми там почнемо заново, я попрошу в тебе пробачення… я б і тут попросила, але який тепер у цьому сенс?.. а там ми… там у нас уже точно буде все краще, ніж… ну, я думаю, там у всіх все краще. 

– І я в тебе…

– Що – ти в мене?

– Попрошу…

– А… Добре, Ігорьок. Мовчи. Я не хочу нічого знати. У нас усе буде заново. 

У горло чи то постукували молоточки, чи то врізалися голочки. Холодильник схлипнув і замовк. Тільки волосся рипіло й рипіло. Він чогось увесь час стискав його зубами.

Сергій Осока

1 комментарий

  1. Надія Жук on

    Це неймовірно талановито, пронизливо і жорстоко правдиво. Слово «дякую» дуже бліде, щоб висловити почуття на цей момент.

Залишити коментар