Понеділок, 23 листопада

Рятівники Австралії, ваш вихід!

У дитинстві я довго не міг зрозуміти різницю між далекозорістю та короткозорістю. Точніше, термінологічно різницю я засвоїв, але уявити це ніяк не виходило. Утім, якби сьогодні якийсь семирічний пацан запитав у мене, що ж таке далекозорість, я б розповів не про ваду зору, а скоріше про вміння бачити проблеми десь за океаном та водночас повністю ігнорувати те, що відбувається під власним носом.

Коли почався пік онлайн-активізму на підтримку Австралії, я довго не міг збагнути, що стало для цього каталізатором? Де була ця межа, опісля якої люди вже не мали сил мовчати? Проти чого вони протестували до цього? Кому намагалися допомогти раніше? Хто вони зрештою – українці, австралійці, ці довбані космополіти?

Вчорашні фуд-блогерки та футбольні фанати, баристи модних київських кав’ярень та дизайнери вуличного одягу, радикальні феміністки та прихильники жорсткого патріархату, ню-фотомоделі та молоді студенти-політологи, порноактори та викладачки місцевого філфаку, люди, з якими ти зростав на одній вулиці, й жінки, котрі так і не свайпнули тебе праворуч, – усі страждали та молилися за Австралію. Вони записували десятки сторіз зі сльозами на очах, постили фейкову статистику, публікували світлини з випаленими лісами, знову плакали, пересилали гроші на підтримку тамтешніх пожежних, звісно ж, плакали, та закликали інших робити те ж саме. А інші робили. І, напевно, також плакали. Це дуже благородно і красиво, високо, круто і поважно. Але не тоді, коли допомоги потребує твоя країна. Альтруїзм – це чудова річ, коли він не вибірковий і починається не десь за океаном, а в тебе вдома. Коли ти допомагаєш не тому, що це модно, а тому, що відчуваєш, що інакше не можна.

Австралія викрила серед нас цілий пласт якоїсь фантомної діаспори. Вона об’єднала людей подекуди максимально протилежних та різних, таких, що ніколи й ні за що не випили б разом кави, не кажучи вже про те, щоб лайкнути один одного. Австралійські ліси змогли активізувати тих, хто вже не реагував на багаторічну війну у власній країні, загиблих співгромадян, вбивства й напади на активістів і свавілля правоохоронних органів. 

Це феноменальний випадок, коли прогресивні міленіали відмовлялися від ранкового лате, щоб допомогти далекій і таємничій країні, у котрій навряд чи вийде колись побувати. І я щиро радів би таким акціям, якби перед цим ми розібралися з усіма проблемами у нас вдома. 

Цей кейс – чудовий приклад нашої ментальної далекозорості. Вона розвинулася не з першим спаленим австралійським деревом і не з першою загиблою за кордоном твариною. Це все якийсь постсовковий залишок, від якого нам ніяк не виходить відмитися та відокремитися. Ми хочемо бути прогресивними та модними, допомагати в одному ритмі з усім іншим світом, ігноруючи власні проблеми, роблячи вигляд, що все добре. Ця жертовність заради якогось зовнішнього, стороннього схвалення. Жертовність попри власний біль та власну кволість. Так, наче наші біди не вартують уваги інших, наче ми не маємо права говорити про них і тим паче – боротися з ними.

Нікого не хвилювало, що пожежі – це типова і вже звична проблема для Австралії, ніхто не переймався своїм мовчанням всі попередні роки, ніхто не палав через це із сорому і не вибачався перед своїми підписниками. Просто рятувати Австралію в одну мить стало вкрай модно, і кожен блогер, котрий хоча б трохи себе поважав, мав організувати збір коштів, мав підняти на боротьбу свою аудиторію. Просто окрім цього в світі більше нічого не відбувалось. Просто ми щасливі люди з прекрасної країни, а тому готові допомогти будь-кому.

Якби сьогодні якийсь семирічний пацан запитав у мене про далекозорість, я б розповів йому не про вади зору, оптичну потужність чи проблеми з фокусуванням. Я б розповів йому про Австралію та Україну, і пояснив, чому іноді варто обрати короткозорість, щоб згодом не було соромно за власну сліпоту.

Сьогодні Австралія вже не в тренді. Так часто буває з темами, що просуваються на хвилі хайпу. Якоїсь миті вони сягають піку, стають найбільш обговорюваними, затьмарюють все інше та лунають звідусюди. Ти їдеш у переповненому тролейбусі – школярі говорять про Австралію, сидиш у кав’ярні – дівчата за сусіднім столиком обговорюють масштаби пожеж, звідусіль і всюди – Австралія. А потім якоїсь миті «бам»: сторіз в Instagram живе 24 години, хайп помирає ще швидше. Австралію прогортали, проклацали, закрили, заблокували. Інша справа – Україну досі навіть не опублікували.

Я не знаю, що має статися такого, щоб люди, котрі боролися за спасіння австралійських тварин, почали закликати допомогти власній країні. Я не можу уявити, яких масштабів має сягнути та чи інша проблема, щоб австралійська молодь влаштувала акцію онлайн-підтримки українців. Ми вже живемо у країні, що воює. Наші території вже окупували російські найманці. Наші люди досі помирають від куль ворога. У нас вбивають активістів та обирають проросійських політиків. Україна – не Австралія. Україна – це вже давно сотні й тисячі Австралій, котрих шматують ззовні та зсередини.

Сьогодні українські медики зустрілися віч-на-віч із пандемією коронавірусу. Зустрілися з браком захисних засобів, обладнання та препаратів.

Сьогодні українські пожежники вже котру добу поспіль намагаються загасити вогонь у Чорнобильській зоні.

Сьогодні досі триває війна на Сході, наші землі досі окуповані.

Де ваші сторіз? Де ваші дописи? Де заклики надсилати кошти на допомогу?

Ми можемо мовчати й розраховувати на державу, але проблема в тому, що держава досі розраховує на нас. Рятівники Австралії, де ви зараз? Тут якраз ваш вихід. Час відмовитися від лате на користь не такої вже далекої від вас країни. Адже за коал вам болить не більше, ніж за українських пожежників, лікарів та військових. Правда ж?

Дмитро Журавель

Залишити коментар