Субота, 6 червня

Він мріє про потужний розвиток кримськотатарського кінематографа, однак неподільно від українського кіно. Він вважає свою роботу щастям, а успіх – мінливим явищем. Про повернення до Криму, критику, страх і, зрештою, перемогу – зі слів режисера Ахтема Сеітаблаєва в рубриці «Хто це» на Opinion.

Про повернення до Криму

Ахтем народився в Узбекистані, в родині депортованих Сталіним кримських татар. До Криму він повернувся 16-річним юнаком.

Усе своє життя я чув про Крим. Про нього в родині розповідали як про якусь землю обітовану. Де скрізь пальми, гори, море. Де люди в білому одязі, скрізь красиво.

Коли я 11 липня 1989 року вийшов із маленького аеропорту міста Сімферополь… Гір немає. Пальм немає. Моря немає. Людей у білому одязі немає. Усі мої друзі залишились у Середній Азії. І три дні в мене було таке розчарування…

Було таке відчуття, що мене ніби обманули. Потім двоюрідний брат повіз мене до Бахчисарая, щоб показати будинок, який батько збирався купити для нашої родини. 

Коли ми вже під’їжджали до Бахчисарая, я зрозумів, чому саме і чому саме так розповідали мої батьки про Крим. Я побачив, який він.

Було дуже спекотне літо, і я запам’ятав запах лаванди біля Бахчисараю. З того часу для мене запах лаванди – це аромат моєї Батьківщини.

Про переїзд до Києва

Мій дядько був відомим кримськотатарським композитором і одним із засновників єдиного в часи депортації осередку кримськотатарської культури – ансамблю «Хайтарма».

На той час я вже закінчив акторський курс у Сімферополі, працював у театрі, все складалося непогано.

Одного дня, прямо посеред репетиції, прийшов дядько, дав мені квиток на потяг і сказав: «Завтра ти їдеш до Києва на співбесіду, щоб вступити на режисерський факультет».

Я не розумів, навіщо це мені, бо в мене в Сімферополі все добре складалося, але сперечатися з ним я не став.

Поїхав, вступив і десь через рік мені стала дуже подобатися ця професія.

Фото: Олександра Йорк / Телекритика

Про дорогу до успіху

Переконаний, що я відомий у вузьких колах, але кожного місяця банк, послугами якого я користуюся, просить прийти й підтвердити свою особу, адже я публічна людина. Ось так я дізнаюся, що я відомий широкому загалу (сміється).

Я просто працюю там, де мені подобається. Коли моя мама подала мої документи на акторський факультет, згодом виявилося, що я більше нічого не вмію.

Моя робота – це щастя, але все ж і нелегка праця. На сцені ти не кажеш все напряму, а передаєш переживання, почуття. Це така терапія. Якщо ти це передав, то глядач побачить, що ти не граєш, а живеш на сцені.

Думаю, успіх – це дуже мінливе явище. Вранці ти можеш почуватися щасливим та успішним, а вже ввечері відчути, що це не так. Потрібно просто вірити, адже мрії збуваються. Великий шлях починається з першого кроку.

Чим більше ви будете щось робити, тим більше будете відчувати задоволення та осуд навколишніх. Мені й тепер багато кажуть, що мені заборонено знімати й зніматися в стрічках, але я вперто продовжую це робити.

Я думав, що коли стану артистом, всі довкола будуть мене любити. Було жахливо, коли виявилося, що це не так.

Про головний із власних фільмів

Важко сказати: дуже рідко ти дивишся на те, що сам зробив як режисер, як глядач. Іноді ловиш себе на думці, що сьогодні актори грали краще.

Можливо, для мене «Хайтарма» – особлива стрічка. Тому що в ній багато чого сплелося, тому що це, власне, перша стрічка в історії мого народу, і мені пощастило її зняти.

Я завжди кажу, що найдорожча – та стрічка, яка зараз знімається, або яку ти збираєшся знімати.

Про «Кіборгів»

Я дуже боявся. І коли продюсер Іванна Дядюра запропонувала після ефіру з циклу «Хоробрі серця», який відбувся 15 жовтня 2014 року і так і називався – «Кіборги», знімати фільм про оборону ДАП, я сказав: «Та ні. Я боюся, я не знаю, як знімати про війну, яка триває». А приблизно через тиждень я зрозумів, що дуже хочу цього.

Хотів, тому що коли ти дивишся їм в очі, чуєш їхні розповіді, відчуваєш, що саме зараз, на твоїх очах будується новітня історія України, та її будують ці люди, яких, можливо, потім назвуть новими людьми нової країни, коли відбувається будування нової української політичної нації, як би це пафосно не звучало.

І нам дуже хотілося про це розповісти, попри те, що ми дуже боялися, дуже хвилювалися, передусім за те, як сприймуть фільм люди, на історіях яких був побудований сценарій. Але взялися. Знімальний період тривав із 9 лютого до початку квітня, а вийшов фільм 7 грудня 2017 року.

Так, було страшно, але це було справою честі. І я вдячний, передусім, тим, завдяки кому ми мали можливість зняти цю стрічку. Майже кожного знімального дня наші консультанти – справжні воїни – були на майданчику.

Ахтем Сеітаблаєв: «Плачем і сумом дуже важ­ко побудувати майбутнє»

Кадр із фільму «Додому»

Про стрічку «Додому»

Я отримав сценарій для зовсім іншої ролі. Перечитавши, я попросив спробувати себе в ролі Мустафи. Я відчув, що можу більше сказати в цьому образі.

В цей час я знімав фільм «Захар Беркут» і пройшов усі кастинги стрічки «Додому». Вже 31 серпня ми закінчили знімати «Захара Беркута», а 2 вересня почалося створення фільму «Додому».

Для мене є великим щастям можливість так швидко перемикатися з ролі режисера на героя стрічки.

Зізнаюсь, дуже важко не проявляти своїх режисерських звичок, коли я тільки герой фільму.

Я жодного разу не підійшов під час знімання, щоб подивитись, як там все вийшло. Насамперед, я не хотів створювати напругу на майданчику, якось зашкодити. Тому цю стрічку я побачив за тиждень перед Каннським кінофестивалем.

Про внутрішній вибір між актором та режисером

Мені комфортніше бути актором, не важливо чи на сцені, чи в кіно. Актор не відповідає за все, він грає.

Якщо оцінювати з точки зору певного драйву, то тут, звісно, режисерська робота має більше значення. Звісно, повністю все втілити не завжди вдається, але відчуття того, що я можу створити якийсь інший світ, хоч і штучний, дуже надихає. Такий світ може не мати зовсім нічого спільного з реальністю, але мистецтво – це взагалі неправда. Проте, це може бути великою неправдою, яка допомагає зрозуміти правду.

Тільки праця та досвід допоможуть досягти бажаного. А найголовнішим критиком є сама людина для себе.

Про митців, які йдуть у політику

Людина, яка не має жодних професійних навичок, йде в цю сферу, то хай не дивується з насмішок навколишніх. Хай не дивується тому, що її починають ненавидіти.

У будь-якій державі, на мою думку, глузування над владою є нормальним явищем. Хай не забувають, що вони звітні перед народом.

Є декілька яскравих прикладів, коли актори стають хорошими політиками. Проте, це не випадковий крок, це ціла стратегія, бачення розвитку країни. За цим крокує і блискуча політична діяльність.

Я ніколи не приховував свого негативного ставлення до сьогоднішньої влади, більшість йде в політику не для того, щоб щось змінити в країні. Я не кажу про всіх, але більшість не може пізніше пояснити навіть свої дії в політиці.

Творча людина може стати блискучим політиком, якщо вона готується до цього, має професійну команду.

Ахтем Сеітаблаєв: «Плачем і сумом дуже важ­ко побудувати майбутнє»

Фото: УНІАН

Про колег, які знімаються в російському кіно

Намагаюся з ними не спілкуватися. Це частина і болю мого, тому що є кілька колег, до яких я не можу ставитися з ненавистю. Можливо, вони і самі не знали…

У мене самого був випадок, вже під час війни, коли мене запевнили, що це українське виробництво і жодним чином там не будуть присутні ані російські гроші, ані телеканали та замовлення. Потім я побачив, що це не так, але я вже відзнявся. І це було для мене дуже неприємно, тому що я наполягав, щоб мені чесно сказали. Я не приймаю цього.

І дякувати Всевишньому, серед моїх друзів абсолютна більшість таких, хто так само вважають, що це неприпустимо.

Про стражденність українського народу в мистецтві

У цьому є багато спільних рис як в українців, так і у крим­ських татар. Це видно і з сумних пісень наших народів, це мож­на прочитати і у творах наших письменників.

І це зрозуміло, бо багато століть наші обидва на­роди пережили багато того, що й послужило матеріалом для та­кої творчості.

Кожен із нас має зрозуміти, що лише плачем і сумом дуже важ­ко побудувати майбутнє.

Не кажу, що ліричних і драматич­них творів та пісень нам не тре­ба. Але маємо побудувати таку систему координат, щоб почу­ватися людиною-переможцем.

Маємо давати якомога більше такого матеріалу, щоб залиша­лося міцне відчуття того, що, по­при все, ми зможемо, ми живі, і ми переможемо!

Про кримськотатарський кінематограф

Дуже хотілося б, щоб усередині українського кінематографа було потужне кримськотатарське відгалуження. Може, про кінематограф узагалі ще рано говорити, навіть за наявності трьох режисерів: Нарімана Алієва, Ахмеда Сарихаліла і мене.

Якщо зібрати всі наші роботи: короткометражки і повний метр «Додому» Нарімана, роботи Ахмеда Сарихаліла (в якого мені дуже подобається короткометражка «Цвяхи») і мої фільми, то можливо говорити про зародження кримськотатарського кінематографа, який досить впевнено робить свої перші кроки на цій території, входячи до ширшого поняття «український кінематограф».

Чим він відрізняється? Складно про це говорити, адже я перебуваю всередині нього. Але, судячи з того, що говорять люди, ми (кримськотатарські режисери – прим. ред.) дуже багато в чому схожі. Та дзвінка нота всередині людських взаємин або реакції героїв на події, що відбуваються навколо них, чимось схожі на українське поетичне кіно.

Ахтем Сеітаблаєв: «Плачем і сумом дуже важ­ко побудувати майбутнє»

Фото: Олександра Йорк / Телекритика

Про конкурс на посаду нового голови Держкіно

Це ганьба і сором. Те, як відбувався цей конкурс. Це жодного стосунку до відкритого конкурсу не має. Починаючи з того, хто був членами конкурсної комісії.

Як можна уявити собі, що люди, які жодного стосунку не мають до кіно взагалі, ставлять бал 0,5, а хтось із них поставив 0, людині, яка 10 років є генеральним директором наймасштабнішого кінофестивалю у Східній Європі, за пунктом «лідерські якості та вміння працювати з великим колективом»?

У мене було таке враження, що ці люди просто несповна розуму. На цьому тлі маю великі побоювання щодо того, що буде з українським кіно.

Про кінокритику

Ми часто забуваємося у самомилуванні та вважаємо, що наші міркування про чиюсь роботу на території творчості – це єдина можлива думка.

Повірте мені, іноді люди, які не мають стосунку до кіновиробництва, досить грамотно міркують щодо телевізійних і кінотеатральних картин, говорячи абсолютно простими людськими словами, ніж так звані критики. Це дуже часто трапляється.

Я зовсім не сприймаю, коли із задертим носом починають розповідати про те, що фільм відзнятий не так, як собі це уявляв критик. Так візьми і відзніми. Я теж, наприклад, далеко не адепт і не шанувальник написаного деякими людьми, але я ж не порівнюю їх із Чарльзом Діккенсом, із Теннессі Вільямсом, із Толстим чи з Гоголем.

Я сприймаю кінокритику, але не сприймаю кінокритиків, які розмовляють у нахабному тоні, адже в мені відразу прокидаються мої предки і хочеться поговорити з такими людьми по-іншому, бо за нахабство треба бити морду. Повчальний тон кінокритика, крім відторгнення і презирства, нічого не викликає.

Уявіть режисера, який вклав у свою роботу піт, кров і сльози, а також витратив два роки свого життя разом із компанією дуже хороших професійних людей, які у бруді валятимуться, якщо треба, – а потім читаєш повчальний тон людини, яка пише не про твою картину, не про твою роботу, а про своє уявлення, як це повинно було бути, щоб її влаштувало.

Якщо людина ставить собі за мету, щоб з’явилося гарне українське кіно, то критика і тон розмови повинні бути конструктивними. 

Ахтем Сеітаблаєв: «Плачем і сумом дуже важ­ко побудувати майбутнє»

Фото: Тарас Безпалий / Сегодня

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар